4 червня — день, коли Україна схиляє голови у скорботі. Це День вшанування пам’яті дітей, чиї життя обірвалися не за справедливістю і не за законами природи, а від рук жорстокої агресії. Сотні невинних душ, які мріяли, сміялися, гралися — більше не усміхнуться. У них забрали майбутнє. Забрали так рано, що вони не встигли навіть його уявити.

Від перших днів повномасштабного вторгнення росії кожен український ранок починається не з новин, а з надії — на тишу, на життя. Проте кожного дня ця тиша розривається ракетами, обстрілами, безжальними ударами по мирних містах і селах. І серед загиблих — наші діти.

Ці маленькі українці мали б ходити до школи, гратися з друзями, мріяти про майбутнє. Натомість їхні імена вписані в книги скорботи, а їхні обличчя — у вічність. Серед дітей, які загинули є і наші маленькі коростишівці: Роман, Тамара та Станіслав Мартинюки. Їм було всього 8, 12 та 17 років…

Цей біль — нестерпний. Бо кожне дитяче життя — це цілий всесвіт, зруйнований однією ракетою, одним уламком, одним ударом.

Та ми маємо пам’ятати. Ми маємо говорити і вимагати справедливості. Бо світ не має права мовчати, коли гинуть діти. І світ повинен знати — ми не пробачимо. Ми не забудемо.

Світла пам’ять невинним янголятам. Україна тримається заради них. І заради них — переможе!